color

Ми - хлопці за Бандерштату, ходимо до церкви, шануємо батьків...

Вернее, с «Бульбаштату».

Если к «бандеровцам» в местах, где я вырос, отношение…реалистичное, то о ребятах Бульбы-Боровца я не слышал ни от кого из моих земляков плохого слова. Отцы отсылали сыновей в его добровольческую армию, народ снабжал их провиантом просто потому, что это были единственные «наши». «Большевікі», «ньемці», «ляхи» да и «галичани» не находили много симпатий в держащегося за свой хутор и землю Полесья. Так территория около 100 км. от моего Рокитного была эпицентром деятельности первой УПА Бульбы-Боровца.

Под катом статья, найденная вчера в Интернете. Мой отец родом из с.Борове Рикитнівського р-ну, я вырос в Рокитном. Так как в наших краях не встретит деревни, где не было бы евангелической (баптисткой, пятидесятнической) церкви, в каждом из упомянутых сел я бывал помногу раз. Читая, ощутил приступ болезни иммигрантов – ностальгии. Родина есть родина. Но выбор уже давно сделан…

Олександр Дарованець

Повстанський рух отамана Бульби-Боровця

Повстанський рух отамана Тараса Боровця-“Бульби” (далі – Бульби-Боровця) став однією з яскравих сторінок національно-визвольної боротьби на теренах нашого краю в роки німецько-радянської війни.

Ще в 1934 рр. польська поліція вважала, що Тарас Боровець є активним діячем націоналістичного руху і в своєму службовому виданні подавала таку інформацію про нього: “Боровець Тарас, син Дмитра і Онисії, нар. 9. VII. 1908 року в Бистричах, ґм. Людвипіль, пов. Костопіль, зам[ешкалий] в Рівному […]. Боровець в невстановленому ближче часі зорганізував в селі Бистричі, пов. Костопіль “гурток” ОУН в складі 5 осіб, який 1 травня 1933 р. вивісив в селі Бистричі прапор з написом “У. В. О.” Боровець, як організатор ОУН є дуже небезпечним.”[1] Через це Бульба-Боровець став одним із перших в’язнів польського концентраційного табору в Березі Картузькій, де перебував в 1934-1935 рр.

Значна частина довоєнного періоду життя цього повстанського ватажка пов’язана із південною Рокитнівщиною. Певний час Тарас Боровець працював на кар’єрі у с. Мочулянка, а згодом переселився до с. Карпилівка, де відкрив гранітний кар’єр, давши добрий зарібок для багатьох молодих людей з довколишніх сіл. Жив до приходу в 1939 р. Радянської Армії на одному з хуторів с. Карпилівки. Але Боровець був не лише підприємцем, а й активним громадським діячем. Зокрема, він допоміг священнику Борівської парафії Михайлу Олександровичу Симоновичу побудувати церкву в селі Карпилівка [2]. Тому то він і був досить популярною особою в середовищі українців, які проживали на теренах південної Рокитнівщини.

Зимою 1932-1933 рр. Бульба-Боровець організував невелику підпільну організацію під назвою “Українське Національне Відродження”. Ця організація орієнтувалася на екзильний уряд [3]. Української Народної Республіки на чолі з президентом Андрієм Лівицьким. Цей підпільний осередок був “першою ластівкою” українського національно-визвольного руху в нашому закутку Полісся за часів панування Другої Речіпосполитої.
Хоч Бульба-Боровець часто був переслідуваний польською владою за свої політичні переконання, але він мусив тікати з нашого краю зовсім не від поляків. 17 вересня 1939 р. сюди прийшла Червона армія (далі – ЧА), а слідом за нею простяг свої щупальця всюдисущий НКВС. Боровець не став чекати, поки за нього візьметься радянський карально-репресивний апарат, і, рятуючи своє життя, потай перебрався на Закерзоння.
Однак в серпні 1940 р. Бульба-Боровець повертається на Україну, де намагається створити власну підпільну сітку. Це йому вдається зробити на Степанщині та північній Костопільщині, які стали головною довоєннною базою “відродженців” (насамперед хутори Погулянка та Труди).

Після початку німецько-радянської війни Бульба-Боровець активізував свою діяльність. Напередодні німецької окупації його прихильниками була роззброєна міська міліція в Сарнах, що дало можлиість постанцям краще озброїтися. На початковому етапі практикувалося визволення людей із в’язниць і трудових таборів, напади на дрібні відділи ЧА, накопичення зброї та боєприпасів. Однією з таких акцій було визволення з-під варти боївкою Бульби відділу змобілізованої в ЧА молоді в районі м. Рокитне.
30 червня 1941 р. ОУНСД проголосила Акт відновлення Української Державності, але Бульба відмовився приєднатися до цієї акції, хоч ніде не виступав проти нього і до новоствореної української адміністрації (контролювалася переважно бандерівцями) ставився лояльно.

В цей час він прагнув втілити в життя план створення української військової формації, яка вела би боротьбу проти рештків військових з’єднань ЧА, що відійшли в Поліську котловину, та залишених тут загонів червоних партизанів. Т. Бульба-Боровець звернувся до командування 213 охоронної дивізії Вермахту, яке знаходилося в Рівному, з проханням дати дозвіл на формуванняи УПА “Поліська Січ” чисельністю 1000 вояків. Дозвіл дістав, бо німці в Поліській котловині майже зовсім не тримали свого війська. Штаб-квартира “Поліської Січі” знаходилася в Клесові, де і почав формуватися її перший відділ. В середині серпня 1941 р. він був розташований в старому каменоломі в с. Вири і складався з неповних двох сотень під командою сотника “Рогатого”. Цей відділ невдовзі вирушив на схід і 21 серпня 1941 р. бульбівці захопили Олевськ, вибивши з нього загони Червоної Армії. Загальна чисельність відділів “Поліської Січі”, які діяли в на відтинку Сарни – Клесів –Рокитне – Олевськ, сягнула 600 вояків, озброєних трофейною радянською зброєю. Керівництво бойовими операціями і повсякденним життям фактично спочивало в руках начальника штабу цього військового формування (спочатку – полк. П. Дяченка, а потім – полк. П. Смородського). Через деякий час УПА “Поліська Січ” контролювала значну частину Центрального Полісся, очистивши її від червоних партизанів та рештків з’єднань ЧА, які скупчилися в Поліській котловині. Найбільшим з боїв, які провела “Поліська Січ” в цей час, був бій під Білокоровичами. В ході двогодинного бою відділ бульбівців (близько 100 вояків) розгромив 150-особовий радянський загін. Втрати бульбівців становили 7 вояків вбитими (хлопці з Карпилівки, Борового, Рокитного, Клесова), а більшовики втратили 13 вбитих та 23 полонених вояків.

В Олевську бульбівці створили своєрідну “січову республіку” яка існувала від кінця серпня по середину листопада 1941 р. Німецької адміністрації там не було, тому там могла безперешкодно діяти українська адміністрація. Одним з її першочергових заходів була ліквідація колгоспної системи. Були організовані міська рада (голова – житель с. Борового Борис Симонович), підстаршинська школа, районовий комісаріат Української Народної Міліції, відкрито амбулаторію, лікарню, їдальню, відновили роботу електростанція, пошта, телефонний зв’язок. З 14 вересня 1941 р. виходить газета “Гайдамака”.
Серед бульбівців було багато вихідців із південної Рокитнівщини, зокрема людей з Карпилівки (за другим набором пішло до “Поліської Січі” 9 хлопців з цього села), Борового, Рокитного. Обов’язки військового священника “Поліської Січі” виконував священник Борівської парафії М. Симонович.

Ситуація докорінно змінилася, коли в Олевську 5 листопада 1941 р. з’явилася німецька адміністрація, яка зажадала розпуску бульбівської формації. В Олевську тоді стояв гарнізон – 2 сотні бульбівців, а решту ще у вересні після вишколу відпустили зі зброєю додому. 16 листопада 1941 р. цей гарнізон було офіційно демобілізовано, частину повстанців було роззброєно, решта розійшлись зі зброєю по домівках. Бульба-Боровець після того став комендантом української поліції м. Сарн, однак перебував цій посаді зовсім короткий проміжок часу. В грудні 1941 р. Бульба-Боровець пішов у підпілля і з групою близько 100 чоловік таємно заснував табір на Людвипільщині, а за його голову німці призначили грошову нагороду.

З грудня 1941 р. бульбівці виступали лише під назвою УПА. По селах та хуторах в цей час почали організовуватися боївки. В січні 1942 р. Бульба реорганізував УПА, яка нараховувала на той час 500 осіб. Згодом чисельність цієї військової формації зросла. В документах того часу можна зустріти великі розбіжності в її оцінці. Згідно донесення командира радянського партизанського з’єднання Сабурова, в грудні 1942 р. основні сили Бульби (5000 осіб) дислокувалися за 6 км від с. Ленчин, де готували собі зимові квартири. У квітні 1943 р., за даними відомого українського дослідника В. Косика, налічував 4 тисячі повстанців [4]. Керівник Рівненського обласного оперативного штабу партизанського руху Бегма в травні 1943 р. інформував Москву: “Найсильніше націоналістичне формування т. зв. об’єднання Тараса Бульби налічує біля 6000 чол. і повністю охоплює своїм впливом Костопільський, Рокитненський, Степанський, Березнівський райони”. Насправді ж бульбівське військо в різні періоди свого існування мало чисельність близько 2000-3000 вояків і складалося із штабної групи з охороною, від 5 до 10 сотень, зокрема сотні “Волинця” та “Мухи”, кількох дрібних вишкільних відділів та окремих сільських боївок, які виконували функцію самооборонних та резервних формувань. Згодом вона скорочувалася внаслідок бойових втрат, переходу значної частини кадрів до складу УПА-Північ і у вересні-жовтні 1943 р. вона становила близько 300 вояків. Бульбівці мали також свою сітку запілля, яка забезпечувала їхні потреби в галузях зв’язку, розвідки та матеріального забезпечення. Начальником штабу УПА став Леонід Щербатюк-“Зубатий”; цей штаб з охоронним відділом (поверх 100 вояків) часто змінював місце свого постою (був у лісі під Ленчином на Березнівщині, то в районах Погулянка та Підгірники на Степанщині, то в лісі біля Погорілівки та с. Вілія на Людвипільщині, а в кінці – в с. Пустомити Тучинського району). Хоч в лавах бульбівської УПА перебувала певна кількість колишніх офіцерів Армії УНР, загально відчувався брак старшинських та підстаршинських кадрів, який був однією з причин, що не давали можливості набагато збільшити чисельність армії. Тому час від часу проводилися військові вишколи, які мали на меті підвищити рівень підготовки кадрового складу та резервістів бульбівських збройних формувань. Так, наприклад, в кінці 1942 р. відбувася підстаршинський вишкіл (33 особи) на хут. Погонія поблизу с. Золотолин на Костопільщині, а влітку 1943 р. провадився військовий вишкіл на Степанщині (близько 100 юнаків).

Зимою 1941/42 рр. відбулися перші бої з німцями. Саме в цей період місцевому населенню вже досить відчутно дався взнаки німецький окупаційний режим. На Поліссі з’явилися перші концентраційні табори, почалися під тією чи іншою маркою репресії проти мешканців нашого краю. Люди мусили тікати від німців в ліси, щоби уникнути вивозу до Німеччини, покарання за нездачу продуктів харчування тощо. Це стало добрим живильним середовищем для руху опору на теренах нашого краю.

Бойові дії носили переважно характер дрібних сутичок та диверсій, які проводилися з лютого по середину червня 1942 р. Однією з таких сутичок було зіткнення невеликого вишкільного відділу бульбівців з німцями в лісі поблизу станції Малинськ. Двоє німців поранено, а бульбівці без втрат зуміли відійти. Переважно знищувалися автомашини з гітлерівцями та окремі адміністративні установи. Ці акції виконувалися як відплата за різного роду насильства, які чинилися представниками німецької влади над українським населенням. УПА “Поліська Січ” мала обмежені людські та матеріальні ресурси і через це тактика її відділів була виключно партизанською. У великі бої, які загрожували великими втратами, бульбівці намагалися не встрягати. Як правило, під час акції сотні ділилися на малі оперативні групи (5-10 вояків), які були досить маневрені і легко виходили з-під удару. Однак, у випадках, коли треба було здобути зброю чи прикрити втечу мирного населення від карателів, відділи УПА “Поліська Січ” зводили з окупантами і більші бої. Навесні 1942 р. на терени південної Рокитнівщини прийшла велика група бульбівців, до якої приєдналися боївки з сіл Карпилівка, Кисоричі, Борове, Дерть (загалом набралося біля 150 чоловік). Ця об’єднана група на перегоні Рокитне-Осницьк пустила під укіс німецький ешелон. В ході цієї операції загинуло 19 німців; бульбівці втратили 3 вбитих та 5 поранених вояків. Серед трофеїв було багато автоматичної зброї [5]. Зв’язку з такого роду активністю бульбівців проти них в другій половині липня 1942 р. були кинуті німецькі військові частини із Пінська, Каменя-Каширського, Сарн, але гітлерівцям розгромити відділи УПА не вдалося.

Під час каральних акцій німецьких військ неминуче страждало мирне населення. Тому 15. 08. 1942 р. Бульба-Боровець скерував до Еріха Коха листа з вимогою припинити грабунки та репресії проти українського населення, а підпорядковані йому відділи припинили бойові дії проти німців, очікуючи реакції німецької влади на це послання. Так почався період “лісової дипломатії” поліського отамана.

Окрім того, з травня 1942 р. до штабу Бульби почали надходити відомості, що радянська сторона бажає розпочати з ним переговори. В червні 1942 р. Бульба дає згоду на переговори, а в кінці серпня в околицях сіл Борове, Рудня Бобровська, Карпилівка, Чабель, Михалин та Ленчин появився радянський розвідувально-диверсійний загін зі складу ОМСБОН [6] під командуванням Д. Медведєва. Цей дуже добре озброєний загін чисельністю близько 200 бійців був неприємним “подарунком” для Бульби-Боровця, який мусив тепер враховувати присутність в терені ще одної ворожої сили.

16 вересня 1942 р. відбувся перший “сеанс” переговорів між бульбівцями і червоними партизанами на хуторі Гурби поблизу с. Стара Гута. Більшовиків представляв полк. О. Лукін, а УПА – Т. Бульба-Боровець і Л. Щербатюк-“Зубатий”. Лукін зпропонував перемир’я та співпрацю. 28 жовтня 1942 р. – другий “сеанс” переговорів між бульбівцями та більшовиками. Угоди про співпрацю не було; обмежилися “нейтралітетом” і обумовили паролі.

Німці, дізнавшись про переговори Боровця з більшовиками, вирішили нав’язати з ним контакт. 1 листопада 1942 р. Боровець мав зустріч із начальником політичного відділу СД Волині і Поділля Йоргенсом, а 23 листопада відбулися офіційні переговори між Бульбою і представниками німецьких властей (шефом СД Волині та Поділля доктором Пютцом та Йоргенсом). В ході переговорів німці запропонували йти служити до них, або розпустити свої загони й розпочати приватне життя. Бульба не дав негайної чіткої відповіді, а 6 грудня 1942 р. листовно повідомив, що служити німцям не збирається. Пізніше Бульба відновив контакти з німцями, провівши 2 лютого 1943 р. зустріч з рівненським гебітскомісаром Беєром, однак в травні 1943 р. остаточно припинив будь які контакти з німецькою цивільною адміністрацією та органами безпеки.

На початку 1943 р. Бульба-Боровець знову розпочав бойові дії проти німців. Чисельність бульбівських відділів на той час сягала 3000 вояків (з них кілька сотень в регулярних відділах, а решта стягалася в разі потреби із сільських боївок). Серед операцій, які проводилися бульбівцями навесні 1943 р., слід відзначити бої за Людвипіль. Один з них відбувся в березні 1943 р. Бульбівці прикривали відхід населення на другий берег Случа і зазнали великих втрат. Півторатисячний загін німців та шуцманів, яких підтримували авіація і міномети, 4 рази атакував місто. Однак розгромити повстанців німцям не вдалося, хоч в ході бою після прибуття загону СС чисельність напасників зросла майже до 2000 вояків. Втративши 58 солдатів та офіцерів, а також 5 вантажівок, німці відкотилися і не змогли взяти Людвиполя [7]. У спогадах окремих учасників повстанського руху Бульби-Боровця можна знайти згадки про те, що навесні 1943 р. близько 2000 бульбівців атакували німецький гарнізон у Людвиполі. Місто взяти не вдалося, але було захоплено чимало німецької зброї. А пізніше Сабуров доповідав Москві, що 20 травня 1943 р. бульбівці напали на гарнізон с. Чудель (в оригіналі – Чуделькин) і в ході бою знищили 30 німців. Німці пробували якось дати раду з повстанцями, але в них так нічого і не вийшло.
Набагато небезпечнішим ворогом українських повстанців на початку 1943 р. стали радянські партизани. Користуючись відсутністю активної протидії з боку бульбівців, вони закріпилися в терені і набрали сили. Червоних партизанів активно підтримували поляки, яких було повно в місцевостях поблизу старого радянсько-польського кордону. Окрім того, в кінці 1942 р. та на початку 1943 р. на терени нашого краю почали перекидатися великі з’єднання радянських партизанів із Брянщини, Вороніжчини, Сумщини, Чернігівщини. Відчувши себе достатньо сильними, більшовики взялися за виконання одного з головних завдань, які поставила перед ними Москва: поборювання українського національно-визвольного руху. 19 лютого 1943 р. медведєвці порушили “нейтралітет”, захопивши начальника штабу УПА Л. Щербатюка-“Зубатого” та ще 7 бульбівців. Всіх розстріляно; вижив лише Л. Щербатюк. А далі червоні партизани взялися витісняти українських повстанців за Случ. 14 лютого – 16 березня 1943 р. загоном Шитова розстріляно і заарештовано 34 бульбівці в селах Карпилівка, Борове, Ленчин, Неверово, Ємільчино. 25 лютого 1943 р. ковпаківці на основі даних, наданих Р. Сатановським, робили “очистку” від націоналістів (3 батальйон Матюшенка – села Морозівка, Бистричі, Вілія; 2 батальйон Кульбаки – села і хутори Більчаки, Гурба, Бистрянська Гута; 4 батальйон Подолякова – село Великі Селища [8]). 5 березня 1943 р. у селі Хотинь за участю поляків більшовицькі партизани вбили 10 та зловили живцем 9 націоналістів. У березні 1943 р. загоном Сатановського вбито 21 українського націоналіста. З 22 березня по 4 квітня 1943 р. цей загін складав іменні списки націоналістів на Клесівщині (в т. ч. і селах Сехи і Єльно) та Дубровиччині. 6 квітня група польського загону Шафарчика склала списки націоналістів у районі Єльне-Рокитне. 14 квітня загін Сатановського знищив в Єльному 12 націоналістів. Така активність більшовиків викликала сильний опір з боку українських повстанців, які зуміли зберегти контроль над більшістю територій, що знаходилися на лівому березі Случа.

Так, наприклад, щоденник В. Войцеховича, одного із штабістів ковпаківського з’єднання рясніє записами про сутички з бульбівцями. 16 червня 1943 р. в лісі між Будками Боровськими і хутором Замостя було вбито 1 ковпаківця-розвідника. Командир розвідроти Бережний заявив: “Гадаю, це справа рук бульбашів”. 21 червня 1943 р. в Більчаках було виявлено близько 200 бульбівців.

Дуже ворожу поставу щодо українців зайняли польські шовіністи з Армії Крайової та різного роду польських формувань на німецькій службі. Польський агент у Лондоні повідомляв, що в червні 1943 р. до с. Бистричі (Людвипільський район приїжджала одна рота польської поліції “Шуно” та одна рота волинської польської поліції. Згідно його інформації: “З самого початку поляки спалили Неміле. Через кілька днів оточили село Віллю, де перебувала банда (українців) і всіх до одного жителів розстріляли, а хати їхні було спалено.” [9].

В середовищі українських політичних сил активну підтримку бульбівському рухові надали мельниківці. Вище керівництво ОУНм, прагнучи використати бульбівську партизанку в своїх інтересах, нав’язало через провідника району Межиричі “Кривоноса” та командира боївки із с. Топчі “Муляра” контакт з Бульбою-Боровцем. Невдовзі серед найближчого оточення Тараса Бульби-Боровця появилися відомі мельниківці Антон Баранівський та Олег Штуль. Нав’язав Бульба-Боровець зв’язки і з представником гетьманців – полк. І. Трейком.

Пробували якось порозумітися бульбівці і бандерівці. З бандерівцями у бульбівців був пароль і до літа 1943 р. при зустрічі розминалися мирно. 9 березня 1943 р. Бульба вів переговори з чільними діячами ОУНСД Василем Іваховим-“Сонаром”, Дмитром Клячківським-“Охрімом”, Іваном Литвинчуком-“Дубовим” та Романом Петренком-“Омельком”, а 21 березня 1943 р. – із політичним референтом Крайового Проводу ОУНСД на ПЗУЗ Яковом Буслом-“Галиною”. Ця вся “дипломатія” з перервами тяглася до 20 травня 1943 р. В ході переговорів ніби намітилася угода. Але надмірні претензії отамана, який не мав чіткої політичної лінії, і якого вже не вважали серйозною силою, зірвали її. А Бульба дійсно втрачав значну частину своїх впливів на користь більш активної ОУНСД. Бандерівці вже в кінці 1942 р. розпочали на теренах нашого краю активну пропаганду серед рядових бульбівців під гаслом: “Із криниці дві води не тече. Україна одна і військо одне.” Поступово готувався ґрунт для подальшого перетворення бульбівських боївок на бандерівські.

Ось як про це згадує колишній вояк УПА “Поліська Січ” та господарчий карпилівської боївки Яків Бричка (Бричко): “Ми стояли в Олевську більше місяця. Там було багато хлопців з Рокитного, з Клеваня, з Сарн. Нас називали бульбівцями. В Олевськ ми прийшли в липні місяці. В кінці серпня нас розпустили. Коли ми відходили з Олевська, нам чотовий Черешня сказав: “Зброю тримайте при собі”. Коли прийшли додому, почалася партизанка під назвою “бульбівці”. […] Так велося до 1942 року. У 1942 році прийшли до нас бандерівці і ми стали бандерівцями. У моєму селі і в других селах організовувалися боївки.”

Так, наприклад, сталося з боївками сіл південної Рокитнівщини – Борового, Дерті, Карпилівки, Кисорич. Своєрідним каталізатором цього процесу виступали також відділи УПА-Північ, якими керували “Ярема” та “Шавула”. Вони маневрували на теренах Сарненщини, Рокитнівщини, Клесівщини, Людвипільщини та Березнівщини, раз по раз вступаючи в сутички з німцями, червоними партизанами, а згодом – й поляками. В червні 1943 р. побачив світ наказ Р. Шухевича про підпорядкування всіх українських партизанських відділів Головному Штабу УПА, а в липні-серпні 1943 відбувся процес включення бульбівських відділів до складу формувань УПА-Північ. У липні-серпні майже всі загони Бульби-Боровця влилися до УПА, за винятком одного формування на чолі з самим отаманом, яке від 20 липня 1943 р. продовжувало існувати під назвою Української Народної Революційної Армії (УНРА). Цей процес перейшов порівняно “гладко”, хоч в окремих випадках бульбівців було роззброєно силою (зокрема, 6-особову боївку в с. Карпилівка на Рокитнівщині; решта бульбівців ще раніше влилася до складу бойових відділів та запілля ВО “Заграва”), а подекуди зареєстровано і дрібні сутички. 19 серпня 1943 р. сотня к-ра “Дороша”, виконуючи наказ Крайового Проводу ОУНСД і Головної Команди УПА, оточила біля с. Бистричі частину штабної групи бульбівців з охоронним відділом (83 вояки) і без бою її полонила. Усі полонені влилися до складу УПА. Остаточно поглинення бульбівських відділів завершилося у вересні 1943 р. [10]. Над Бульбою-Боровцем відбувся заочний процес військово-польового суду УПА під головуванням полк. О. Омелюсіка.

Рештки бульбівських відділів розігнали німецький гарнізон в Бистричах і переправилися на правий берег Случа, де і отаборилися в с. Вілія. На початку вересня (десь числа 6-9) 1943 р. поляки під командою поручника Л. Ошецького, за підтримки шитовців та медведєвців, напали на село Вілія на Людвипільщині, де перебувала штабна група бульбівців. Штаб Бульби і сотня “Мухи” (250 вояків, з них 50 кіннотників), яка розташувалася в скирдах поблизу спаленого села, під натиском поляків і більшовиків відійшли до Людвиполя. Поляки і червоні партизани знищили 40 бульбівців (в т. ч. і один з найближчих співробітників Бульби – Іван Мітринга; згідно інших даних, загинуло тільки 6 бульбівців) та кілька сотень селян з цього села. Поляки, за їх твердженням, втратили 16 бійців. Пізніше, в околицях с. Велике Селище, цю бульбівську групу оточили і спробували роззброїти 3 сотні УПА-Північ, однак до бою справа не дійшла, бо обидві сторони не хотіли кровопролиття. Однак становище УНРА ставало все гіршим та гіршим і 5 жовтня 1943 р. побачив світ наказ Тараса Бульби-Боровця “До командирів, козаків і всіх членів УНРА”, яким він фактично розформував УНРА і перевів своїх людей у глибоке підпілля під керівництвом Л. Щербатюка. Одним з останніх бойових відділів УНРА була сотня “Мухи”, яка розпущена в жовтні 1943 р.

19 листопада 1943 р. Т. Бульба-Боровець разом із своїм ад’ютантом сотником Олегом Штулем-“Ждановичем” вирушають із с. Пустомити Тучинського району, де в той час містився штаб УНРА, до Рівного на зустріч з представниками німецької окупаційної влади. В Рівному їх хутко передали в руки СД, а згодом переправили через Варшаву до Берліна. 1 грудня Т. Бульбу-Боровця і О. Штуля було арештовано німцями в Берліні, де вони наївно сподівалися на якісь переговори з німцями, і відправлено в концтабір Заксенхаузен.
Однак, з розпуском УНРА і арештом Бульби-Боровця, бульбівський рух не пропав зовсім. В кінці грудня 1943 р. в с. Буда (Кореччина) зареєстровано 20 бульбівців; таку ж саму групу зафіксовано і 26 грудня 1943 р. поблизу с. Медведівка на Людвипільщині. Остаточно силу бульбівщини було підірвано 23 січня 1944 р., коли червоні партизани із з’єднання Наумова захопили провідника та велику кількість (поверх 1700) документів штабу Бульби. За допомогою цих документів виявлено весь керівний склад надрайону “Берег” (Людвипільщина, Березнівщина, Кореччина, Костопільщина, Сарненщина, Степанщина, південна Рокитнівщина; терени південної Рокитнівщини входили до складу Боровського району). 23 і 24 січня виявлена велика кількість криївок з продовольством та зброєю.

На волю Бульба-Боровець вийшов напередодні краху гітлерівської Німеччини, коли німці чіплялися за будь-які можливості посилити свій опір більшовикам. В рамках Української Національної Армії, сформованої з антибільшовицьки настроєних українців, діяла бригада особливого призначення (400 вояків), командиром якої став Бульба-Боровець. Як і багато інших відділів УНА, вона зуміла відійти на захід і здалася західним союзникам. Таким чином, Тарас Бульба-Боровець знову опинився на еміграції. Звідти він робив спроби знову прилучитися до підпільної діяльності в Україні, але в 1951 р. до рук МДБ “потрапила остання ластівка” – бульбівський емісар Заядрковський, який мав вести роботу по відродженню бульбівського руху. Таким чином, повстанський рух Бульби-Боровця на теренах нашого краю залишився лише в пам’яті людській.

Повстанський рух отамана Бульби-Боровця був яскравою сторінкою історії змагань українського народу за Волю та Державу. Однак відсутність твердої, чітко визначеної політичної лінії, яка виявилася насамперед у “лісовій дипломатії” Тараса Боровця, підірвала силу цього руху і звела його до розмірів незначного регіонального явища.

1. Monografja OUN na Wołyniu. – Łuck, 1935 (ДАРО, фонд бібліотеки, інв. №877).
2. Села Борове, Карпилівка і Нетреба належали тоді до Борівської парафії.
3. Законний уряд країни, який перебуває у вигнанні за межами території своєї держави.
4. Такі дані випливають із тих документів німецьких органів влади, які торкалися проблеми повстанського руху отамана Бульби-Боровця.
5. Точна дата події не встановлена.
6. Окрема мотострілецька бригада особливого призначення. Підпорядковувалася 4 Управлінню НКВС (профіль – розвідувально-диверсійна діяльність в тилу орога).
7. Про цей бій наявні суперечливі дані. Згідно одних, цей бій проведено відділами Адама Рудика-“Шавули” зі складу ВО “Заграва” УПА-Північ, а згідно інших - його вели бульбівські відділи.
8. В оригіналі – Велика Седлиця.
9. В обороні волі. Боротьба УПА з німецькими окупанттами на Рівненщині в 1941–1944 рр. – Рівне: “Азалія”, 1995. – С. 91.
10. Див. наказ ШВШ групи УПА “Заграва” поручника Миколи Левицького-“Славути Макаренка” від 6 вересня 1943 р. (Літопис УПА. Нова серія. – Т. 2. – К., 1999. – С. 131).

 

Читая, ощутил приступ болезни иммигрантов – ностальгии. Родина есть родина. Но выбор уже давно сделан…
***
Я не думаю, что это "болезнь" только эмигрантов.
Я тоже иногда, когда вижу в новостях те места, где родилась, испытываю нечто похожее буквально на пару мгновений.
Но выбор сделан давно и я им довольна. Теперь здесь моя жизнь, мои корни.
Думаю, от того, что Вы переехали в другую страну ничего в принципе не меняется многие покидают место рождения.
В Америке теперь Ваши корни, семья, жизнь и душа.

А иногда может и всколыхнуться память...на пару мгновений.
Так оно и есть. Только лететь мне до моей Родины немного дольше:-) Вот и вся разница.
Именно! И больше нет никакой разницы. Я бы совсем не хотела сейчас возвратиться... бррр.... нет, нет и нет.
По разным причинам. Одна из них - я здесь уже проросла корнями. Мой сын тут вырос, для него это родина... и так далее...
И есть множество других причин (я думаю Вы меня понимаете отлично и сами имеете точно такие же :-))) по которым Вы не захотите возвращаться ни-ког-да)
Так что я Вас очень хорошо понимаю.
:-)))
Да уж...
Хотя погостить я хочу как-то вырваться.
Если позволите, Вы из каких краев родом?
(Anonymous)
Не могли бы Вы дать ссылки на литературу по истории Евангелистической Церкви в Украине.Кое-что нашла по поисковикам,но мало.Прошу простить меня за неточное название церкви.И прошу прощения за анонимное сообщение.По ряду причин у меня нет жж,но вот Ваш например читаю с большим интересом.
На интернете, как обычно, Гугл знает больше всех:-)
Что-то наподобие http://www.religare.ru/article4979.htm
легко найти. Но не знаю, есть ли в сети более обширные материалы.
Тарас Бульба
Как бы некоторые про этот фильм не высказывали, но с мига выхода фильма в прокат "Тарас Бульба" взлетел на второе место по сумме заработанных денег. Это о чем-то свидетельствует. Детальнее об этом сообщено здесь http://kinobred.ru/uncategorized/taras-bulba-zarabotal-za-pervyj-uik-end-prokata-240-mln-rublej.htm Желаю данному фильму и дальнейшего преуспевания. Он сильно отличается от иногй штамповки заполонившей наш рынок.